- Та невже, добродію Торбинс... тобто Підкопай.... Ох, усе в мене геть-чисто переплуталось! Та що ви, майстре Гандальфе! Подумати тільки! Нечувано! Що за часи!

Самому Барбарису теж було що розповісти. У Бригорі було неспокійно, у справах - самі негаразди... [252]

- З-за кордону ніхто не прибуває, - скаржився Барбарис, - а тутешні всі сидять по домівках, зачинившись на всі засуви. Все через цих чужинців, що стали вчащати до нас по Зеленому шляху - та ви, мабуть, пам'ятаєте. Після вашого від'їзду вони прямо юрбами сунули. Зустрічалися серед них і справжні бідолахи, що рятувалися від навали, але здебільшого - злодії, мерзотники й підлі вбивці. До такого жаху дійшло, до справжньої сутички, були навіть постраждалі, вбиті, слово честі, я не перебільшую!

- Вірю, вірю, - кивнув Гандальф. - І скільки ж було вбитих?

- Одних троє, інших двоє, - сказав Барбарис, лічачи окремо людей і гобітів. - Бідолашні Мак Верескор, Ролі Сливоу, малюк Том Тернозбір з-за пагорба, та ще Віллі Рийберег і один Підкопай зі Старого Порубу - все порядна публіка, ми за ними досі плачемо. А Харрі, що був за брамника при Західному в'їзді, і Білл Терник переметнулися до тих приблуд, та з ними разом і втекли. Либонь, це вони впустили ворогів, коли трапилася бійка: десь під кінець року ми їх виставили без церемоній, а відразу після Нового року, як випав сніг, все й трапилось... Взагалі, Харрі й Білл перетворилися на розбійників, засіли чи в лісах за селом Тесаки, чи на пустищах північніше нашого пагорба - наче за колишніх страшних часів. На тракті всім незатипі , намагаються далеко не їздити, а вечорами зарання в домах замикаються. І треба тримати вартових при огорожі, та ще біля воріт ставити варту.

- А нас ніхто не зачіпав, - сказав Пін, - хоча ми їхали не поспішаючи і без остороги. Ми вважали, що всі труднощі позаду...

- Ні-ні, добродію Перегріне, і попереду ще більше ніж досить! А вас не зачіпали тому, що озброєне товариство з мечами, шоломами та усім таким їм не до шмиги. Насправді будь-хто двічі зважив би, перш ніж на вас лізти. Щиро кажучи, як я вас побачив, теж трохи злякався!

Тільки тепер гобіти збагнули, що бригоряни дивуються не поверненню їх, а озброєнню. Самі вони призвичаїлися, спілкуючись з воюючими народами, і не подумали, яку увагу всіх привернуть у їхній рідній країні блискучі кольчуги, гондорські шоломи, роханські гербові щити... Та ще [253] на довершення всього Гандальф увесь у білому, на розкішному білому коні, у пишному плащі, що виблискує золотом і блакиттю, з довгим мечем біля пояса!

- От і добре, - посміхнувся маг. - Якщо ми п'ятеро на них такого жаху нагнали, можна не хвилюватися - нам супротивники зустрічалися й страшніші. Принаймні, доки ми тут, не турбуйся - вони не нападуть.

- Чи надовго? - зітхнув Барбарис. - Погостювали б ви подовше! А то ми, самі розумієте, до таких жахів не звичні, а Слідопити, схоже, наші міста покинули зовсім. Тепер уже я бачу, чим ми їм зобов'язані, як мало їх цінували! Бо завелися в нас потвори жахливіші за розбійників. Узимку вовки скиглили під огорожею, по лісу нишпорять якісь темні - подумати - аж мороз по шкірі... Так, дуже, дуже це все неприємно й неспокійно.

- Ще б пак, - погодився Гандальф. - Останнім часом по всьому Середзем'ю було надто неспокійно. Але ти, Барбарисе, не журися: Бригору лихо краєчком зачепило, і я з полегшенням переконуюсь, що нічого особливо тяжкого тут не трапилось. Тепер настануть кращі часи, яких і старожили не пам'ятають. Слідопити повернулися: ми їхали разом із ними. У нас знову є король, дорогий мій Барбарисе; і він швидко нагадає про себе в цій частині свого королівства. Лихі потвори згинуть, Зелена стежка оживе, по ній будуть снувати королівські гінці, а пустища перетворяться на рясні лани.

Барило Барбарис задоволено кивнув:

- Так, мати трохи більше порядної публіки нікому не завадить. Але задерикуватих волоцюг з нас вистачить! Ми не бажаємо чужинців ані в Бригорі, ані навколо! Дайте нам спокій! Нема чого стороннім тут селитися і викорчовувати наші ліси!

- Буде вам спокій. І місця всім вистачить між Ізеною й Срібною, та й на південному березі Берендуїну; ніхто вас не буде тіснити. Адже колись люди жили за сто миль звідси на північ, де кінчається Зелений шлях, і на Північному узгір'ї, і над озером Евендим.^

- На півночі, за Валом Мертвих? - із сумнівом спитав Бурлимон. - Та там самі привиди живуть, а з живих хіба що лиходії! [254]

- Одначе там бувають і Слідопити, - заперечив Гандальф. - Вал Мертвих, кажеш? Авжеж, саме так зветься це місце здавна. Але колись звалось воно Форност-Ерайн, Північний град королів. І король незабаром повернеться туди, і тобі доведеться побачити на тракті розкішну процесію.

- Гаразд, сподіваймося на краще, - сказав Барбарис. - Може, й справи жвавіше підуть. Аби король Бригори не зачіпав.

- Не чіпатиме, будь певний. Він ваші краї знає і навіть любить.

- Яким це побитом? - здивувався Барбарис. - Сидить він десь за тридев'ять земель, на розкішному престолі у величезному палаці, винце, мабуть, із золотих келихів попиває! Навіщо йому мій заклад з пивом у кухлях? Хоча щодо пива ти, Гандальфе, не можеш заперечувати - пиво добре. А коли ти похвалив його минулої осені, ще смачніше стало! Це моя єдина втіха в тяжкі часи...

- Король теж казав, що в тебе пиво дуже добре, - вставив Сем.

- Король?

- Егеж! Це ж наш Блукач. Чи ти ще не втямив? Хазяїн нарешті зрозумів; очі його повилазили, він голосно засопів.

- Блукач? - ледве вимовив він. - Блукач на престолі! До чого ми дожили!

- До кращих часів, - відгукнувся Гандальф.

- Так-так, тепер вірю. Ну, панове, давно вже я ні з ким не размовляв так чудово!- Поклавши руку на серце, зізнаюся: тепер я спатиму спокійно. Є про що поміркувати, але це я відкладу на завтра. Гей, Нобе! - покликав він, визирнувши в коридор. - Нобе, телепню! - Він стукнув себе по лобі. - Заждіть, заждіть... Но-о-бе! Що ж таке я хотів?

- Може, знову лист якийсь забули? - підказав Меррі.

- Ви мені не вибачили ще ту стару історію, добродію Брендібок? Гей, на чому ж я зупинився? Ноб... Стайня... О! В мене тут опинилося дещо з вашого майна. Пам'ятаєте, Білл Терник, конокрад, продав вам поні? Так ось, він, той поні, до мене повернувся - звідки, вам краще знати. Ледве доплентався, худий, наче тріска, весь у реп'яхах, але бадьорий. Тепер Ноб за ним доглядає. [255]

- Мій Білл! Не може бути! - підскочив Сем. - Ех, я, мабуть, у сорочці народився, як би там мій старий не гарчав! Ще одне бажання здійснилося! Де ж він, мій Білл?

Сем не пішов спати, доки не відвідав улюбленця у стайні.

Мандрівники сиділи в Бригорі весь наступний день і Барилко більше не скаржився на занепад у справах: увечері цікавість перемогла страх, і в заїзді яблуку ніде було впасти. Гобіти з чемності відвідали загальну залу і відповіли на безліч запитань. А оскільки у бригорян пам'ять хороша, ті питали у Фродо: чи написав він свою книгу.

- Ще ні, - казав він. - Везу багато нотаток, як приїду, всі впорядкую.

Він мусив обіцяти, що не забуде пригадати надзвичайні події, що зворушили Бригору, бо без цього книжка, присвячена не дуже важливим подіям «десь на півдні», здавалася їм нецікавою.

Потім хтось з молоді попросив що-небудь заспівати. Усі відразу змовкли, старші тихенько пошпетили легкодумного юнака, і ніхто прохання не підтримав: бригоряни зовсім не хотіли нових халеп у заїзді. І ніщо не порушувало їхнього спокою ані вдень, ані вночі, цілу добу. Вранці наступного дня мандрівники піднялися до світанку: все ще дощило, і хотілося дістатися до Гобітанії засвітла. Бригоряни висипали проводжати, від малого до старого, і настрій у них уперше за рік покращився; хто ще не бачив приїжджих у повному озброєнні, у захваті спостерігали, як вийшов Гандальф, білобородий, сяючий, у переливчастому плащі, і четверо гобітів, схожих на мандрівних лицарів з напівзабутих легенд. Навіть ті, хто глузував з новин, запідозрили, що новини, мабуть, дійсно, вірні.